Люди повертаються в зону смерті: хто і як лікує місцевих на прикордонні Сумщини
Лікували росіян під дулами автоматів
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну на території Великописарівської громади відбулося на кілька хвилин раніше, ніж у всій державі. Цьому сприяло географічне розташування.
До кордону з РФ нуль метрів: він проходить по обійстях і дворах.
Колони російської техніки прорвали кордон, зруйнувавши митний пост, і рушили на місто Охтирку через село Попівка й селище Велика Писарівка.
Уже наступного дня Росія бомбардувала Охтирську військову частину, унаслідок чого загинули майже 100 бійців. Здебільшого молоді місцеві обох статей. Без мам і тат залишилися маленькі діти.
Поки одні жителі Великописарівщини ховали полеглих синів і доньок, інші мусили рятували життя тих, хто їх убивав. Росіяни везли до лікарні у Великій Писарівці своїх поранених.
На медсестринське «Ви чиї, наші чи не наші?» росіяни відповідали, що тут усі їхні. Мовляв, давали клятву Гіппократа, то надавайте першу меддопомогу без зайвих питань. І медикині надавали — за операційним столом під дулами автоматів.
Лікарі-чоловіки масово евакуювалися в перші дні повномасштабної війни, тож оперувати доводилося і медсестрам.
Майже півроку мешканці Великої Писарівки мешкали в лікарняному підвалі: у когось розбиті домівки, комусь страшно зоставатися під постійними обстрілами, а хтось тут працює, то навіщо ризикувати життям і витрачати час на дорогу до та з роботи? Місцеві покотом спали на підлозі цокольного приміщення, адже ліжок на всіх не вистачало.
Пологи в підвалі приймала окулістка
Одного ранку люди помітили, що почалися пологи в молодиці, котра через психічні розлади навіть не розуміла цього.
Три чоловіки-гінекологи з Великої Писарівки евакуювалися. Рятувала ситуацію окулістка Ніна Порокіна, яка працює на 0,25 ставки. Лікарка сконтактувала по відеозв’язку з колегами з облцентру і в укритті під авіаударами приймала пологи в жінки, яка не підозрювала, що з нею: просто лежала, не допомагаючи ні лікарці, ні дитині. Хлопчик народився слабким.
Треба було везти в реанімацію. Мости з обох боків Великої Писарівки підірвали, довкола російські блокпости, утім Порокіна ризикнула, аби врятувати дитину, — поїхала з немовлям на свій страх і ризик польовими шляхами до сусідньої Харківської області.
До найближчого міста Богодухова — 25 км. Лікарка тримала малюка за пазухою, створивши ефект кювезу. Але той не загрівався, синів на очах і майже не дихав. Назустріч вирушила бригада швидкої — дитя передали з рук у руки на лісових дорогах, автівки рухалися ними, оминаючи блокпости з російськими військовими.
Хлопчика врятувати не вдалося: він помер у реанімаційному відділенні за кілька годин. Породілля через ментальні порушення так і не зрозуміла, що сталося.
Додому замінованими полями
У березні 2024 року впродовж двох тижнів Росія скинула на Великописарівську громаду майже 200 КАБів, а також завдала понад 900 ударів з усього спектру зброї, стираючи громаду з лиця землі.
Військова адміністрація за наказом президента оголосила примусову евакуацію населення і повивозила людей до Охтирки й Сум.
Цю зону смерті закрили з усіх боків блокпостами. Військові й поліція пильнують, аби люди не заходили й не заїжджали туди. Та все ж, як розповів LB.ua директор служби у справах дітей Сумської ОВА Юрій Каліновський, під час рейдів там виявляють дітей. Разом з їхніми батьками.
«Вони туди потрапляють невідомими нам шляхами, замінованими полями й лісами», — каже Каліновський. Ось що розповідають відчайдухи про те, чому повернулися з евакуації до своїх розбомблених домівок.
«Один старший мешканець Великописарівської громади дід Прохор витримав у евакуації два дні й повернувся до своєї хати, бо город зеленіє, треба рук докладати, щоб щось виросло, – каже Петро Іваненко. Він повернувся одним з перших. — Для початку зварив зеленого борщу з молодою кропивою — і був щасливим! Що ще потрібно людині, яка все життя прожила у своєму домі? А стріляють уже два роки. Он і зараз під час нашої розмови гатять. А дід Прошка сидить собі під двором на лавці й радіє весняному сонечку!»
«Нашу родину вивезли примусовою евакуацією за тисячу кілометрів, — ділиться Лідія. — Я залишилася в Охтирці, а наші діти (найменшій Катрусі всього місяць) ледве витримали ті дві доби з чотирма пересадками, поки їх привезли до Чернівецької області. Важка дорога була, але жити на чужині ще важче: удома жили з господарства, тримали коня й три корови. Здавали молоко, вирощували все на своїй землі, якої тут у нас гектари. А там потрібно все купити.
Щоб суп зварити — йди до магазину. От і приїхали родичі додому. А за три тижні, поки їх не було, російські армійці вбили коня й поранили корів і телятко.
Восени, коли обстріли активізувалися, я переганяла корів з телятами з Олександрівки до Великої Писарівки: 4 км бігли разом кукурудзяним полем, падали в ямки, бо снаряди літали над головою та розривалися поруч.
Ховалися під вербами. Недоєні корови ревли на все поле, телята валилися з ніг. А я підганяла їх і плакала. До ранку дісталися Великої Писарівки, усі живі. А оцю евакуацію пережили не всі. Я виїхала, залишивши господарство вдома. І тепер отака в мене біда. Від хати теж нічого не залишилося».
«Я сиділа в селі до останнього, від організованої евакуації відмовилася, — розказує 84-річна Валентина Давидівна. — Нас у Лугівці залишилося чотири старенькі. А потім росіяни як почали ще дужче скидати авіабомби на наші хати, то ми із сусідкою, якій 78 років, пішки евакуювалися! Три доби йшли чотири кілометри до Великої Писарівки. А ще одна сусідка, яка переселилася до Лугівки з Харкова, піти з нами не могла, бо їй у будинок прилетіло якраз уночі, коли вона спала. От стеля разом з дахом на неї впала!
Сусідку не вбило, просто придавило. А ми ж не знали! Пішли собі. А потім дізналися, що вона лежала та смерті чекала — не могла навіть поворухнутися під тиском будівельного матеріалу. Та не померла: сталося диво — у село приїхали волонтери, які рятують голодних собак від смерті, і в розбомбленому домі знайшли замість тварини людину! Витягли її з-під завалів і відвезли до сина в Харків. А четверту сусідку теж благодійники евакуювали. Виносили немічних стареньких на рядні і клали так на підлогу салону евакуаційного автобуса».
«Я як волонтерка відповідаю за прикордоння Сумщини, — розповідає Катерина Андрєєва. — Вивозимо місцевих, які з різних причин не евакуювалися організовано.
Пару днів тому в занедбаній хаті виявили маму із сином, обоє мають інвалідність. Старенька незряча, а її дорослий син не ходить. Лежать у холоді, голоді, бруді й повільно вмирають. У будинку навіть мишей немає, бо ані крихти їстівного там не знайти!
Людям потрібна меддопомога, а в закриту територію ніхто не їздить. Тому ми зайнялися цим. Чого люди повертаються додому? А чи легко тим, хто тут народився і прожив усе життя, нікуди не виїздивши за межі села, бути переселенцем десь у спортивній залі, школі чи садочку? Удома краще. Удома навіть повітря по-іншому пахне».
«Людям городи потрібно садити, бо район аграрний, роботи немає, усі виживають з того, що виростили й вигодували, — пояснює Олексій Скоркін, який повернувся серед перших. Він колишній керівник банку, а нині бджоляр з великою пасікою. — От затихнуть обстріли, у Великописарівську громаду повернеться життя, усе відновлюватимуть. А за що людям жити? От вони й дбають про своє майбутнє».
Уже під час війни створив у розбитих хатах два музеї: меду та борщу і сала. Під обстрілами їздив велосипедом збирати горщики й інші експонати для галереї. Робив це, аби люди під час війни мали хоча б якийсь позитив у селищі: «Я нарешті втілив мрію всього свого життя — створив музеї! — каже Олексій. — Зараз будь-якої миті можна загинути. А мрія так і не здійснена. Тому вирішив піти з посади керівника банку, де працював понад 20 років, і жити своїм життям і своїми мріями». Обидва музеї вщент зруйновані — російські армійці закидали їх авіабомбами. Але чоловік і тут заспокоїв себе: мовляв, щасливий, що встиг здійснити мрію, тож і життя прожити недаремно.
Люди є, а лікарі?
Директор Великописарівської лікарні Сергій Драгун запевняє LB.ua, що медзаклад стабільно працює, знищена майже вся інфраструктура.
Незважаючи на примусову евакуацію, людей на території Великописарівської громади чимало. І з кожним днем їх більшає — поза домівкою людям нема за що існувати.
Сергія Драгуна релокували до сусіднього села, але щодня він приїздить на роботу. Меддиректорка працює дистанційно із Сум, вона мама трьох дітей, тож виїхала в більш безпечне місце. За потреби приїздить до села Рябина, де проводять виїзні прийоми. Там спокійніше. До цього ж села евакуювалися багато жителів громади.
Лікарка щотижня приїздить до Великописарівської громади, надає послуги місцевим у вцілілому терапевтичному корпусі лікарні. Та є люди, яким туди не дістатися. Рейсовий автобус не ходить. Власні автівки є не в усіх. Деякі місцеві беруть за перевезення добрі гроші.
Після березневих подій жоден медпрацівник не звільнився. 29 медиків у Великій Писарівці не живуть. Евакуювалися до сусідніх сіл, подалі від кордону. Обслуговують людей в різних місцях.
Сімейних лікарів у Великописарівській лікарні немає, лише спеціалізовані. Усі сімейники переїхали до Охтирки, там їм надали окреме приміщення приймати пацієнтів.
Зі слів директора центру сімейної медицини Євгена Мовчана, вони працюють повноцінно. Усі амбулаторні картки перевезли з розбомбленої будівлі до нового приміщення — документи й архіви врятували. Фінансово центр підтримують іноземні благодійники.
Здебільшого в Охтирку люди звертаються з нервовими розладами, спричиненими життям у постійному стресі. А також з підвищеним тиском, розповідає директор Сергій Драгун. Бувають випадки, коли місцеві отримували побутові травми, наводячи лад удома по російських обстрілах. Після призначення лікування звертаються до спеціалістів у Великописарівську лікарню.
На пологи віз поліцейський
У березні примусову евакуацію оголосили і в Середино-Будській громаді. Кордон з Росією проходить просто посеред міста Середина-Буда. Уся інфраструктура зруйнована, є загиблі, у тому числі діти. Але окремі відчайдухи навіть під примусом не покинули домівок. Скільки їх? Статистики ніхто не веде.
«Нас поселили в приміщенні на 8 осіб, усі маломобільні пенсіонери, — згадує місцева бабуся. — У мене нетримання сечі, соромно перед людьми. Та й не тільки я там така. Удома — то вдома, а в евакуації важко дотримуватися гігієни. Не ті умови. З їжею також негарно виходить. Хтось їсть гуманітарку, а хтось щось смачніше, бо грошей більше. Доводиться виходити з приміщення, поки вони поїдять. Через режим сваримося. Один звик лягати спати рано, а інший — опівночі. Світло хоч і вимкне, але в телефоні все клацає. Це дуже б’є по голові. Нерви не витримують. Зовсім немає власного простору. Усе в усіх на виду».
Одна мешканка вже не могла залишатися в цьому гуртожитку — цілими днями просто ходила попід будівлею та плакала, казала, що готова пішки додому йти 45 км.
Зараз у цій громаді 130 дітей. Ще й нові народжуються. Буває, заледве не в полі. Узимку пізно ввечері в 34-річної породіллі Тетяни почалися перейми. За її словами, швидка відмовилася їхати: мовляв, усі три автівки зайняті. То мусила вночі під обстрілами їхати на поліцейській машині за 90 км до Глухова. Кордон від Глухова аж за 12 км! Тому там безпечно.
Поліцейський Максим, який віз жінку, розповів LB.ua, що пасажирка ледве не народила в салоні. А головний акушер-гінеколог Глухівської лікарні Ігор Барахович підтвердив: ще хвилин 15 — і таки привела б дитя в автівці. Бо це вже друга дитина в мами, пологи стрімкі. Хлопчик з’явився на світ здоровим.
Директорку Середино-Будської лікарні Вікторію Муляр розповідь породіллі здивувала. «Ми всіх вагітних переконуємо виїжджати, щоб вони виношували й народжували дітей у безпечних умовах. Я ще й акушер-гінеколог, тому особисто ходила по домівках розмовляти з жінками. Виїхали всі, а ця Тетяна залишилася. Щоразу, коли вона приходила до жіночої консультації, ми вмовляли її виїхати, — розповіла вона LB.ua. — На 38 тижні вагітності ми наполягали, аби вона негайно їхала лягати на збереження до пологового в інше місто. Вона пообіцяла поїхати, запевнила, що все в неї до пологів готово. А потім я з новин дізнаюся, що наша породілля ледве не народила вночі в поліцейській автівці десь посеред поля!»
Зі слів директорки, того вечора всі три нові карети швидкої стояли в гаражі — жодного виклику за добу не було, і Тетяна до них не зверталася. «Та навіть якби всі автівки зайняті були, їй би все одно допомогли, — запевняє директорка. — Я ж сама акушер-гінеколог і водійка! Домчала б її до будь-якого міста, якби вона не захотіла, щоб пологи приймала в Середино-Буді! Навіщо вагітна вигадала всю цю історію й осоромила наш медзаклад? Відповідь проста: набрехала лікарям, що поїхала лягати на збереження, а досидівши вдома до початку переймів, побоялася, що її за клінічним маршрутом відвезуть до Шостки, адже вона вдвічі ближче за Глухів. А умови в дальньому, хоч і прикордонному Глухові набагато кращі».
Після операції — додому під обстріли
Тетяна має інвалідність. Друга група, хвороби внутрішніх органів. Грижа. А тепер ще й кишківник оперували в Києві, після чого повернулася додому. І вже пошкодувала: «Мені видалили частину кишківника, я ледве пересуваюся, а меддопомоги не допросишся. У Середино-Буді залишилося усього лише два сімейники, а в єдиній аптеці ліки за космічними цінами, не докупишся. Вузьких спеціалістів немає, доводиться їздити до Шостки.
Наймаю таксі, бо автобуси до нас, на нуль, не ходять.
Свою інвалідну пенсію витрачаю на те, щоб потрапити до лікаря за 45 км і назад. А на лікування вже не вистачає. Добре, сини щось підкидують. Але їм і самим важко. Замість того, аби на ці гроші жити в евакуації на орендованій квартирі, вони їх віддають мені на лікування, а самі з маленькими дітками сидять тут під бомбами. Уже не пам’ятаю, коли 6-річна онука востаннє спала. Бігаємо всю ніч по підвалах».
Операція була взимку, але жінка до сих пір не оговтається. Слабка. Чого не виїздять? Кому ми де потрібні, каже. Тут вона торгувала на ринку, мала точку. А зараз шкарпетки замовляє через інтернет, бо в Середино-Буді жодного магазину немає. Зате «Нова пошта» є. Шестирічна онука налякана, сидить у підвалі або в хаті. Місяць тому виїхали до Шостки, це сусіднє місто. Орендувати житло дорого, однак терпіли, поки не прилетіло і по Шостці. То повернулися додому, бо «навіщо тратити гроші, якщо вже й там небезпечно, а маму лікувати потрібно».
«Наші знайомі поїхали до Львівської області з трьома дітьми, — розповідає Тетяна. — Так ми їм збирали, у кого яка є гуманітарка, і відправляли, бо їм їсти нічого. Грошей ВПО два місяці не платять, бо вони тільки зареєструвалися, ще не оброблені документи. А за що жити багатодітній родині?»
Не витримала
Керівниця Середино-Будської лікарні Вікторія Муляр евакуювалася. Вона не місцева, приїхала з Луганської області, з Антрацита. Одногрупник по медінституту запросив сюди на роботу, коли вдома стало дуже небезпечно.
«Навіть коли мені прилетіло в орендований будинок і всі знайомі радили тікати, усе одно залишалася, — каже жінка. — Переселилася до лікарні, жила й працювала там — це зручно! Але з кожним днем інтенсивність обстрілів посилюється. Відповідальність за населення не зменшується, а проблем більшає. Я не витримала й евакуювалася до Хмельницького. Роботу й тут знайшла. Що тепер із Середино-Будською лікарнею? Що попало. Там усього два сімейники, а обов’язки керівника виконує медикиня з Шостки. Дистанційно. Стан медзакладів на безпосередньому прикордонні критичний.
З іншого боку, втрата пацієнтів — шлях у нікуди. Адже тоді НСЗУ припинить фінансувати лікарню згідно з пакетами наданих послуг».
Поки готували цей текст, ще двоє цивільних отримали важкі поранення внаслідок обстрілів, яких завдали росіяни по Великописарівській громаді. Пролунали 137 вибухів. Були прильоти в житлові будинки. Поранених транспортували військові до Охтирської лікарні. Бо швидка не могла забрати людей із закритої зони смерті: туди нікого не пускають.
